Авторизація

Суспільство
«У мене немає ненависті до суспільства»,- розповідь людини з інвалідністю про життя в Україні
15.03.2016 о 20:00
image

Артем Колінько пересувається на інвалідному візку. Однак це не заважає цьому оптимістичному чоловіку жити активним, яскравим та насиченим життям. Артем грає на саксофоні, мандрує Європою та мріє потрапити до збірної України з бочі. (Ред. - Боча входить до паралімпійських  видів спорту).

Артем встиг відучитися в інституті та трохи попрацювати перш ніж хвороба підкосила його. За словами хлопця, спочатку він закрився вдома і почав вивчати програмування.

Розкажи, що змінило твоє ставлення до життя?

Ситуація змінилася після моєї поїздки в Саки на оздоровлення. Саки відомі тим, що в місті знаходиться  два оздоровчих санаторії для людей із захворюваннями спінального профілю. Це місто можна назвати Меккою для людей на візках. Коли я потрапив туди, в ту середу, моє життя змінилося. У мене в голові були обмеження та комплекси. Після поїздки я зрозумів, що мої проблеми ніщо в порівнянні з людьми, які там лікувалися. Мене це надихнуло. Коли я приїхав додому, то зрозумів, що потрібно ворушитися та виходити в світ.

Коли ти почав виїжджати в місто на електроколясці, які були перші враження?

По місту дуже важко пересуватися. По тротуарах зовсім немає можливості, всюди бордюри. Доводиться їхати по дорозі. У більшість кафе немає можливості зайти, зайнятися нічим. Я знайшов контакти всіх людей на колясках, подзвонив їм, познайомився. Потім ми всі разом зустрілися, поспілкувалися. У місті нічого не було для людей з обмеженими можливостями.

Завдяки тобі у місті почали встановлювати пандуси. Як тобі це вдалося?

Кілька років тому вийшла постанова, яка зобов'язує у всіх містах при виконкомі створити Комітет доступності. Люди з інвалідністю також входять у цей комітет. Я свого часу об'їхав все місто, зробив фотографії і створив своєрідну «карту доступності». Варто зазначити, що деякі мої ініціативи втілили в життя.

Сама по собі програма не працює. Повинні бути люди в містах, яким це буде цікаво, які будуть цим займатися. Я був на конференції, де зібралися учасники всіх комітетів зі всієї України. Найуспішніша команда утворилася в Вінниці: у них на даний момент з'являються доступні тролейбуси та ліфти.

Як взагалі підприємства та магазини ставляться до того, що їм потрібно зробити пандус?

Потрохи починають обладнувати приміщення, деякі нові магазини вже будують доступними. Був зі мною один цікавий випадок. В одному магазині квітів зробили відмінний пандус, я заїхав, але з іншого боку все було заставлено квітами. Тобто заїхати неможливо. Шикарний пандус, дорогий, з хорошими поручнями, а потрапити туди неможливо. Наші люди ще не готові заздалегідь думати про потреби інвалідів. Це довгий процес.

Ти часто подорожуєш по Україні. Чи були якісь неприємні ситуації з тобою?

Особисто я жодного разу не стикався з відвертим хамством. Можливо через те, що я не конфліктна людина. Зараз багато галасу навколо Львова. У Львові я бував. Наприклад, у Львівській копальні кави є спеціальний дзвінок. До мене виходив чоловік і сам пропонував допомогу.

До слова, в Києві зараз проводиться робота для забезпечення людям на інвалідних візках комфортного переміщення. На станції "Хрещатик" у мене був досвід користування метро. Чергова викликала охорону, що на третьому ескалаторі, який включили спеціально для мене, супроводила мене до поїзда.

Ти бував в Європі. Розкажи, які умови там?

Я був у Британії. Звичайно, по транспорту там все круто. Я міг би спокійно на електроколясці дістатися з аеропорту до Лондона. Відразу в аеропорту є інформаційний центр, де людина супроводжує людей з обмеженими можливостями на ліфті до електрички. На кожній платформі є переносний пандус. Поїзд під'їхав, пандус встановили, допомогли заїхати, все без проблем. В основному ми переміщалися на метро. Варто зазначити, що в Лондоні близько 25% станцій доступні для інвалідів, всі вони зі спеціальною позначкою, щоб заздалегідь можна було запланувати поїздку. Скрізь є ліфти.

А як люди ставляться?

У Британії люди на позитиві. Всі із задоволенням допомагають, не відмовляють. Переміщення по місту відмінне, всі тротуари доступні для інвалідів.

Наскільки велика прірва між Україною і ЄС в плані доступності для людей на інвалідних колясках?

Не можу сказати, що десь в Україні я відчував би себе комфортно і доступно. Але останнім часом з’явилася позитивна динаміка. У суспільстві відбуваються якісь процеси.

А як взагалі, на твою думку, більшість ставиться до інвалідів?

В Україні найчастіше вважають, що якщо людина на візку, вона обов'язково бідна. Насправді це і від самих людей з обмеженими можливостями залежить. У мене в оточенні багато таких людей. Більшість з них постійно незадоволена життям, вони вважають, що їм всі щось винні. При цьому самі нічого не роблять, а чекають, що до них прийде держава і запропонує всі зручності. Однак для цього люди не хочуть зробити навіть елементарний крок.

Але ж є допомога від держави, пільги.

Я не прихильник такої моделі, щоб для людей з обмеженими можливостями все було безкоштовно. Я вважаю, все одно повинна бути якась оплата, тоді ймовірність того, що це буде функціонувати краще - більша. В Європі такого немає. Мені не робили знижки на проїзд в громадському транспорті. Там тебе сприймають, як звичайну людину.

Чому тоді у нас інше ставлення?

Можливо у багатьох людей двояке ставлення до інвалідів через те, що їм здається, що ці люди нічого не дають суспільству, але отримують від держави пільги і так далі. Звичайно, повинна бути у суспільства соціальна відповідальність, інакше ми б жили в середньовіччі. Якийсь мінімум повинен бути, але не все. Тоді і для самої людини така допомога буде ціннішою, вона не буде розраховувати на державу, а буде сама робити спроби заробляти гроші. Інтернет зараз дає купу можливостей. Все можливо, було б бажання. В моєму оточенні, на жаль, більшість не хоче нічого робити. Вони живуть на пенсію, просять матеріальну допомогу.

На мій погляд, повинен дотримуватися баланс. Вина іноді є і на самих інвалідах. Ще раз повторюся, я не стикався з негативом. Я вважаю себе членом суспільства. У мене немає ненависті до суспільства, тому що я вважаю себе його частиною. У багатьох моїх друзів протилежні почуття, вони вважають себе іншими: є ми - інваліди, та є здорові люди.

Ти займаєшся спортом і активно просуваєш його в маси. Розкажи про цю гру.

 Боча призначена для людей з дуже серйозними захворюваннями. Для таких людей зазвичай немає відповідного виду спорту, де вони могли б себе реалізувати. Я хотів знайти заняття, яке зможе об'єднати всіх людей на візках. Наша діяльність в підсумку привела до того, що нагорі пішов рух, зараз планують створити Збірну України з бочі. В цьому році обіцяли провести Всеукраїнський турнір. У мене є мета - потрапити в збірну, і, можливо, коли-небудь поїхати на Паралімпіаду. Ми плануємо реалізувати це до 2020 року.

Використовуючи свій досвід, що б ти порадив людям з обмеженими можливостями, щоб їх життя стало яскравішим?

У мене побажання до всіх людей, не тільки до інвалідів. Необхідно намагатися брати відповідальність на себе. Не звинувачувати когось у своїх проблемах, а намагатися самому вирішувати труднощі. І намагатися робити щось для інших. Треба більше віддавати, ніж отримувати. Мій досвід показує, коли ти безкорисливо від душі щось робиш, воно потім повертається.

Не чекайте, що за вас хтось вирішить ваші проблеми. Не здавайтеся та беріть життя в свої руки. 

 

Дутчак Альона

#Європа#інваліди
Більше новин:
У Венеції гондоли було зроблено доступними для інвалідів (відео)
14.03.2016 о 03:00
news photo
Іжевська п'ятикласниця допомогла інвалідам
01.03.2016 о 21:33
news photo
Українські зірки сіли на інвалідні візки(фото)
04.12.2015 о 07:40
news photo