Ось мудрі, заможні і сповнені самовпевненості західні європейці заворушились, захищаючи єдність і безпеку власного інформаційного та ментального поля, передає «Є!», посилаючись на ТСН.
Ні, не "Раша Тудей" заборонили чи якісь там проекти "Россотруднічєства" прикрили, і від політичного діалогу не відмовляються. Наразі до росіян, які окрім мзсівського пустослів'я мало чим прикривають відверто підривну та ворожу діяльність в інформаційному полі багатьох європейських держав, ставлення поблажливе. Хочеться діалогу. І торгівлі. А хто ж її не хоче?
А ось із турками діалогу не хочеться. Міграційна хвиля, низка терактів, виконавцями яких стали фанатики ісламу, зробили мусульман небажаними гостями і сусідами для багатьох європейців.
Додати сюди треба зовсім небезпідставний імідж турецького президента Реджепа Ердогана та його правління як таких, що зовсім не соромляться авторитарних методів, порушення прав людини, гонінь на опозицію та ЗМІ. От і маєш – уряд Туреччини перетворився на дуже зручну мішень для атак серед підігрітого виборами політичного середовища в Німеччині і Голландії.
Суть нинішньої чергової кризи у відносинах між деякими країнами Європи (ФРН, Голландія, Австрія, Швейцарія) і Туреччиною на перший погляд проста. Уряди європейських країн заборонили членам турецького уряду проводити агітацію в турецьких громадах. Турецька влада покладає великі сподівання на голоси співвітчизників із європейських країн у ході майбутнього референдуму в Туреччині, що в разі успішного для правлячої партії (а ще краще сказати, особисто для президента Реджепа Ердогана) результату докорінно змінить форму політичного устрою.
Якщо дуже стисло, то реалізація винесених на референдум у Туреччині політичних ініціатив завершить політичну реформу Ердогана, перетворить Туреччину з парламентсько-президентської республіки на президентсько-парламентську або, не виключено, просто на президентську.
Уся повнота виконавчої влади в країні буде зосереджена в руках президента. Навіть посада прем'єр-міністра буде скасована. Деякі аналітики називають це "американською моделлю". Я не поспішав би з такими порівняннями, оскільки баланс влади в США, як ми це нині спостерігаємо, це значно складніша система, ніж розподіл обов'язків між парламентом і президентом. У США цілком визначену функцію відіграють ще й дуже незалежні суди і громадянське суспільство. У Туреччині такого немає і, боюсь, не буде.
Але оскільки основним бенефіціаром позитивного результату референдуму стане чинний президент, турецька влада з усією серйозністю підійшла до ведення агітаційної кампанії. Тим паче, як стверджують багато оглядачів, нині країна у ставленні до політичних реформ Ердогана розділена приблизно 50 на 50. Звичайно, у цій ситуації голоси мільйонів турецьких мігрантів в європейських країнах – на вагу золота.
Але уряди Німеччини, Голландії, Австрії та Швейцарії (країни з найбільшими турецькими громадами в Європі) вирішили, що перенесення турецького політичного дискурсу, внесення розколу і додаткової напруги у своєму суспільстві – це завелика ціна турецьких виборчих політичних гонок у Європі.
Десь усе відбулось в рамках дипломатичних пристойностей. А десь, як в Німеччині і Голландії, не обійшлось і без скандалів.
Зокрема, в Німеччині заборонили агітаційні зустрічі з турецькою громадою для міністра закордонних справ Туреччини. А турецького міністра у справах молоді в супроводі поліції фактично випхали на машині з Голландії на територію Німеччини. При цьому голландські правоохоронці заборонили турецькій міністерці навіть зайти на територію свого, турецького, консульства в Роттердамі.
Турки вміють бути емоційними і без скандалів. А в цій ситуації стримуватися не було потреби. Відтак у заявах турецької сторони німці знову стали "нацистами".
Як не агітувати, так всерйоз і надовго зіпсувати відносини з ФРН турки примудрилися. Якщо заборону на проведення агітації для турецьких офіційних чинників на німецькій землі багато хто в Німеччині вважав неправильним і критикував відповідне рішення федерального уряду, то звинувачення у нацизмі для німців – це.... Навіть не знайду зрозумілого в українському політичному контексті порівняння. Одним словом, помітили і не погодилися з цим порівнянням не лише німці.
І ось тут знову ж таки виникає чергове гамлетівське запитання – що буде з Туреччиною в зовнішньополітичному плані?
Те, що тепер європейці та турки у відносинах між собою вже не відчувають особливих пересторог не лише у доборі фразеологізмів, але й у діях – це аж ніяк не наслідок останніх дипломатичних інцидентів. Це, найімовірніше, логічний розвиток дуже складного політичного процесу у відносинах між Туреччиною і ЄС.
Власне, як і Україна через двадцять років нехай часами вдаваної та декларативної, але євроінтеграції, виявила, що не має уявлення про можливі наслідки, часові рамки, результат цього процесу, так і Туреччина після 50 років офіційних переговорів вирішила більше не робити вигляду, що вірить у перспективи членства в ЄС. І Євросоюз навіть не намагався цього разу переконувати Туреччину у зворотному.
Спроби перейти до прагматичних взаємин – ви нам гроші і безвіз, а ми стримаємо міграційну хвилю – теж виявились невдалими.
Не менш складні відносини нині в Туреччини зі США. Окрім складного курдського питання, з'явилася проблема Фетхуллаха Гюлена, видачі якого зі Сполучених Штатів так прагне Ердоган.
На додачу Туреччина серйозно розчарована реакцією країн НАТО на сирійську кризу, на спробу військового перевороту.
На тлі цих проблем із традиційними союзниками та партнерами, звичайно, важко не помітити візит 10 березня до Москви Реджепа Ердогана.
Зазвичай широку аудиторію в Україні цікавить лише одне. І це "одне" виглядало дуже однозначно. Слова "Україна", "Крим", "кримські татари" на підсумковій прес-конференції Путіна і Ердогана не пролунали.
Зате ми почули, що етап нормалізації відносин після, за словами Ердогана, "інциденту, який глибоко нас засмутив", завершено. До того ж "дружба між нашими країнами продемонструвала здатність долати будь-які екзамени, труднощі та провокації".
Тобто наші українські проблеми, разом зі збитим російським бомбардувальником слід, вважати екзаменами, труднощами і провокаціями, що дружня турецька влада і ворожа влада Росії вже подолали?
Звичайно, не можна не помітити, що плани співробітництва між РФ та Туреччиною тепер дійсно грандіозні.
Щось із цих планів, наприклад, деклароване бажання не лише поновити торговельний обіг (який після інциденту з російським бомбардувальником та падінням цін на енергоресурси скоротився з 32 мільярдів доларів у 2015 році до 17 мільярдів доларів у 2016 році), але і збільшити його до 100 мільярдів доларів, можна назвати такою-собі політичною агіткою.
Якщо енергетика (газопровід та АЕС) чи торгівля останніми роками – це традиційні теми для турецько-російського діалогу, то не помітити, як багато під час прес-конференції лідерів РФ та Туреччини йшлось про співробітництво спецслужб, в оборонній галузі та в гуманітарній й інформаційних сферах, було важко.
І це, окрім згаданого гамлетівського, ставить ще одне дуже практичне запитання перед українською дипломатією – а який у нас порядок денний діалогу з Туреччиною? Що ми хочемо і чи досягаємо цього? Зрештою, а чи можемо ми вірити Туреччині?
Це зовсім не даремні запитання перед серією подій на високому політичному рівні між нашими державами. На весну цього року запланована низка зустрічей на рівні президентів і прем'єр-міністрів.
Схоже, що Туреччині нині мало що потрібно від України, окрім боротьби з гюленістами, яких тепер турецька влада бачить скрізь і не могла не розгледіти в кількох приватних українських школах. Цю проблему турецька дипломатія піднімає на усіх переговорах із наполегливістю і завзяттям.
Чи не станеться так, що політичний діалог з Україною потрібен туркам не більше, ніж операція прикриття для зближення Туреччини з РФ?
